Мій милий друг!

Яка ненависна мені ця дорога і моє перебування в ній вже такий тривалий час! І знову гудок паровоза, що вирушає в далечінь, наповнює повітря запахом чорного мазуту і пилу, і, вдихаючи його, я відчуваю втому. А за вікном все швидше замерегтить такий, однаково не змінний пейзаж. Я ненавиджу цю дорогу, що так раптово розлучила нас!

З кожним рядком ти здається ближче. І поки я виводжу на папері літери, я живу цією ілюзією і незліченні милі не такі важливі.

Стук коліс, що переслідує мене, і присипляє своєю постійністю заповнює порожнечу чорної ночі. Він не дає забути, що знову між нами відстань і час, калейдоскоп днів і ночей, ненависних мені станцій та міст.

Не можу стримати усмішки, уявляючи, як ти нетерпляче розриваєш мій конверт, діставши його з поштової скриньки. Мої квапливі рядки порадують тебе приємною звісткою, душе моя, що труди мої не марні.

Складно уявити, куди занесе мене мій шлях, і де я проводжатиму сонце. Можливо в цей час ти зустрінеш його.

Мене гріє думка, що ти не забуваєш і пишеш мені тепло та щиро. Конверти зі строкатими марками нескінченно літають між нами, і я знову відправляю тобі листа, рахуючи дні,  в очікуванні відповіді.

Чекатиму звісток від тебе.

Пиши... 

Галерея Карась. Київ. Україна. 2019